Біографія О.С.Пушкіна

   Москва, кінець XVIII ст. 6 червня (26 травня за старим стилем) 1799 року на Німецькій вулиці у відставного майора Сергія Львовича Пушкіна та його дружини Надії Йосипівни, народився син Олександр.

   Старовинний дворянський рід Пушкіних, відомий з XIII ст., тісно пов'язаний зі становленням російської держави. Так, бабуся майбутнього поета походила з родини Ржевських, відомої ще за часів Київської Русі. А мати, Надія Йосипівна, доводилась онукою Абраму Петровичу Ганнібалу — хрещенику й вихованцю Петра I, «арапу Петра Великого». Через своєрідний характер мати Пушкіна віддавала перевагу молодшому синові, леву, тоді як Олександр дратував її своєю впертістю, несхожістю з рештою дітей. Але були дві жінки, які дали маленькому Сашкові ту любов, якої він так і не отримав від матері: няня Орина Родіонівна та бабуся Марія Олексіївна. Це вони поспішали заспокоїти й приголубити хлопчика, розповідали йому казки, знайомлячи з прекрасним світом поетичного народного слова. Згодом хлопчика почали навчати арифметики, історії та інших наук. Але головним джерелом знань у дитячі роки для Пушкіна були книги. За словами брата поета, юний Олександр «проводив за читанням безсонні ночі й таємно в кабінеті батька поглинав одну книжку за іншою». Поет завжди цікавився своїм родоводом і з гордістю писав: «Ім'я предків моїх зустрічається щохвилини в російській історії».

   Батько поета був високоосвіченою людиною: досконало знав французьку мову, мав велику бібліотеку, знав напам'ять безліч поезій та гарно їх декламував, складав вірші, любив театр, музику. У родині гостювали історик і письменник М. М. Карамзін, поети І. І. Дмитрієв і К. М. Батюшков. Різнобічне коло інтересів батька, безперечно, сприяло розвитку художніх здібностей дітей Пушкіних.

    Дитинство поета минуло у Москві та Захаровому, маєтку бабусі Марії Олексіївни Ганнібал. Саме їй та няньці Орині Родіонівні маленький Олександр зобов'язаний першими яскравими враженнями від російських народних казок: за ними він навчився й російської грамоти. Відомий дослідник життя і творчості Пушкіна Юрій Лотман відзначав: «Найбільш вражаючою ознакою пушкінського дитинства було те, як мало і рідко він згадував ці роки в майбутньому». Можливо, у дитинстві Сашко пережив багато смутку та постраждав від душевних ран.

   Атмосферу дитинства поета відтворив у романі «Пушкін» талановитий дослідник і художник, знавець пушкінської епохи Юрій Тинянов.

   Царськосільський Ліцей (нині Царське Село — Пушкіно). Улітку 1811-го 12-річного Олександра віддали до Царськосільського Ліцею — закритого навчального закладу для дітей дворян, яких виховували для державної служби. Того року прийняли лише 13 учнів, яким у майбутньому судилося прославити російську імперію.

   Юний ліцеїст вільно володів французькою мовою, тому всі називали його Француз. Найближчими друзями Пушкіна були: Антон Дельвіг — добродушний, повільний, фантазер і поет; Іван Пущін — справедливий, сміливий, спокійний, веселий юнак; Вільгельм Кюхельбекер — запальний, одержимий поезією, недоладний і зворушливий Кюхля. Дружба з ними тривала все життя поета. У день випуску всі вони заприсяглися у вічній дружбі, обмінялися чавунними обручками й вирішили зустрічатися щороку 19 жовтня. В одному з віршів, присвяченому цій даті, Пушкін писав:

Прекрасний, любі друзі, наш союз!

Він, як душа, одвічний, неподільний,

Незрушний, однодушний і свавільний,

Міцнів він під крилом коханих муз.

Куди б не кинула нас зла година

І щастя теж куди б не привело,

Незмінні ми: весь світ для нас чужина,

Вітчизна наша — Царськеє Село!

Переклад С. А. Крижанівського

   У Ліцеї Пушкін почав писати вірші. Його перша поетична спроба «До друга віршотворця» вийшла друком 1814 р. Твори ліцейського періоду вражають життєрадісністю, прославленням радощів життя, кохання, дружби.

   Меморіальний музей у Царському Селі відкрили 1949 р., але таким, як за часів поета, ліцей постав перед відвідувачами лише 1974-го: повністю відновлено меморіальні приміщення 3-4-го поверхів (велику залу, газетну кімнату, галерею з ліцейською бібліотекою, навчальний клас, фізичний кабінет, кімнати ліцеїстів (№ 14 — Пушкіна), співочий клас та ін.). В одному з них виставлено матеріали про викладання малювання в Ліцеї, поміж яких — учнівські малюнки (два з них виконав Пушкін).

   Меморіальний Музей-Ліцей — одна з філій Усеросійського музею О. С. Пушкіна, експозиції якої присвячено історії цього знаменитого навчального закладу.

   Санкт-Петербург. 1817 року Пушкін закінчив Ліцей. На випускному іспиті з російської словесності юнак читав вірш «Спогад у Царському Селі», що вразив присутнього на екзамені патріарха російської поезії Г. Р. Державіна, який провістив хлопцеві блискуче майбутнє. Слова Державіна виявилися пророчими.

   Із закритого навчального закладу, де безвиїзно прожив 6 років, Олександр потрапив до Петербурга: там вирувало світське й політичне життя. Тепер Пушкіна можна бачити на балах, у театрі, на засіданнях літературних і політичних гуртків. Проте мало хто здогадувався, що в цей час поет напружено працював над першою поемою «Руслан і Людмила», яка за три роки вийшла друком і зробила свого автора знаменитим. Відомий російський поет В. А. Жуковський, прочитавши цю поему, подарував Олександрові свій портрет із написом: «Переможцю-учневі від переможеного вчителя...».

   Після закінчення Ліцею Пушкін служив у Колегії іноземних справ і продовжував писати вірші. Протягом 1817-1820 рр. змінився характер лірики поета: у ній з'явились волелюбні мотиви й настрої. Серед найвідоміших творів цього періоду варто згадати оду «Вільність» (1818), у якій поєднано традиції класицизму й романтичного пафосу, та «Село» (1819) і «До Чаадаєва» (1818), сповнені ідей патріотизму. У творі «Казки. Noё1» (1818) уже відчувається іронія проти царя: Пушкін зажив слави вільнодумця. Популярність письменника зростала. Молодь читала напам'ять його волелюбні вірші, цитувала численні епіграми на царя та його сановників. Імператор розгнівався («Пушкін наповнив Росію обурливими віршами,— вся молодь їх читає напам'ять») і хотів заслати Пушкіна до Сибіру або ув'язнити в Соловецькому монастирі. Але впливові друзі заступилися за молодого поета: його вислали з Петербурга, і він вирушив служити на південь російської імперії, до Катеринослава (нині — Дніпро).

   Південне заслання: Україна. 6 травня 1820 року Пушкін на кур'єрській трійці вирушив із Петербурга до Катеринослава. Шлях поета пролягав через білоруські й українські міста — Вітебськ, Могильов, Чернігів. У Києві поет побачив величний Дніпро, який справив на нього незабутнє враження: був саме час повені. Перебуваючи в Києві, Пушкін познайомився з героєм Вітчизняної війни 1812 р. генералом М. Раєвським та його дорослими дітьми. У їхньому товаристві поет продовжив подорож: поїхав через Катеринослав далі — на Кавказ і в Крим. Він відвідав П'ятигорськ, Феодосію, Гурзуф, Бахчисарай, Сімферополь. Із Криму поет повертався через Каховку, Херсон і Миколаїв. Зрештою Пушкін прибув до місця свого нового призначення — Кишинева. Генерал Інзов добре поставився до юного поета, не завантажуючи його складними дорученнями: Пушкін мав можливість навіть подорожувати Україною. Поет побував на Черкащині — у Кам'янці, у маєтку Раєвських-Давидових. Приводом до відвідин Кам'янки був день народження Катерини Давидової — господині обійстя. Ця подія зібрала всіх друзів родини, серед яких були й декабристи, члени Південного товариства. Пробувши в Кам'янці майже два місяці, Пушкін разом із Давидовим вирушив до Києва на контрактовий ярмарок, який відбувся наприкінці січня — на початку лютого 1821 р. Шлях поета пролягав через Смілу, Коноплянку, Городище, Корсунь, Богуслав... Враження від Києва відбилися в поемі «Полтава» та «Пісні про віщого Олега».

   До своїх мандрівок поет ретельно готувався. Під час подорожей заводив подорожні зошити, до яких записував усе, що його цікавило, а також часто робив замальовки. Зібрані матеріали стали в пригоді для «Південних поем» («Кавказький бранець», «Брати-розбійники», «Бахчисарайський фонтан», «Цигани»). Період південного заслання Пушкіна завершився перебуванням в Одесі.

   Одеса й Бессарабія. З 1820-го до 1824 рр. Пушкін жив в Одесі та Бессарабії. Цей період його творчості літературознавці називають романтичним: поет створює цикл поем, ліричні поезії «Погасло денне світило//.», «Чорна шаль», «До моря», починає писати роман у віршах «Євгеній Онєгін».

   У період південного заслання О. Пушкін бував у Києві, милувався красою української природи, слухав пісні кобзарів, цікавився історією Київської Русі. Ще за ліцейських часів він написав вірш «Козак» — наслідування української пісні. Відомо, що творчість російського поета любив і знав Т. Г. Шевченко: деякі його вірші він згадував у своєму «Щоденнику».

   За життя Пушкіна його твори українською мовою перекладали Є. П. Гребінка, Л. І. Боровиковський, а згодом — С. П. Руданський, П. А. Грабовський, В. І. Старицький. Усі драматичні твори поета переклав І. Я. Франко. У XX ст. прекрасні переклади творів російського генія зробили М. Т. рильський, П. Г. Тичина, М. П. Бажан, А. С. Малишко, М. К. Зеров та ін.

   Псковська губернія, с. Михайлівське. 1824 року поет переїхав до маєтку своїх батьків — Михайлівського. Саме там він написав драму «Борис Годунов», багато ліричних віршів: «Храни мене, мій талісман...», «Наслідування Корану», «Фонтану Бахчисарайського палацу» тощо.

   14 грудня 1825 року в Петербурзі на Сенатській площі сталося повстання декабристів, серед яких було багато друзів і знайомих Пушкіна. Найактивніших із них було повішено, інших — відправлено на 25-річне заслання до Сибіру. На знак їхньої підтримки поет склав вірш «У глибині сибірських руд.», який передав до Сибіру за допомогою М. Волконської: вона саме вирушила до свого засланого чоловіка.

   Нижньогородська губернія, с. Болдіно. Узимку 1828 р. на одному з московських балів О. Пушкін уперше зустрів 16-річну Наталію Гончарову, яка щойно почала виїжджати у світ. «Я покохав її, голова моя закрутилася»,— писав поет. Саме в цей час вийшов друком вірш «Мадонна», у якому поет називає Наталі «краси небесної божественний взірець». Незабаром Пушкін освідчився їй і запропонував одружутися, але ствердної відповіді не отримав. І лише в березні 1830 р. поет дістав довгоочікувану згоду. Улітку цього ж року поет оформлював у Болдіно володіння після отримання спадщини. Через епідемію холери йому довелося затриматися там аж на 3 місяці. Вимушене «ув'язнення» вилилося в небачене творче піднесення: Пушкін закінчив роман «Євгеній Онєгін», написав «Повісті Бєлкіна», «Історію села Горюхіна», кілька драматичних творів, казок і прекрасних ліричних творів.

   А в журналах тим часом писали про занепад таланту поета, пліткували про нього й навіть звинувачували у наслідуванні. Пушкін боровся як міг, але сили були нерівними.

   Москва. Новий цар Микола I викликав Пушкіна до Москви, начебто вибачивши йому критичне ставлення до царату й прагнучи зробити поета покірним, прихилити його на свій бік. До кінця життя Пушкіна цар був його цензором, за ним увесь час слідкувало IIIжандармське відділення на чолі з Бенкендорфом. Проте поет залишився вірним своїм переконанням.

   У 1830-ті рр. у творчості Пушкіна переважала проза, представлена такими творами, як «Дубровський», «Пікова дама», «Капітанська дочка», «Історія Пугачова». У цей же період було створено поему «Мідний вершник», казки у віршах, «Пісні західних слов'ян», прекрасну лірику («Що в імені тобі моєму?», «Біси», «Мій родовід» тощо).

   Санкт-Петербург. Подружжя Пушкіних переїхало до Петербурга. У них народилося четверо дітей: Марія, Олександр, Григорій, Наталія. Життя складалося нелегко: поет увесь час присвячував журналу «Сучасник» («Современник»), який цькувало світське товариство. Містом поширювалися чутки про те, що його талант занепав, що у його дружини романи з царем і сином голландського посланця барона Геккерена, молодим Дантесом — Пушкін неодноразово отримував пасквілі на цю тему. Для того щоб захистити честь своєї дружини та власну, він погодився на дуель із Дантесом. Секундантом поета був ліцейський приятель Данзас. У січні 1837 р. Пушкіна було тяжко поранено на дуелі. За кілька днів він помер. Його смерть стала трагедією не тільки для літератури, а й для всієї Росії. Горе й обурення всього народу висловив тоді ще нікому не відомий М. Ю. Лермонтов у вірші «На смерть поета». Поховано О. С. Пушкіна у Святогорському монастирі на Псковщині, поруч із могилами його предків.
Презентація >>